Йшов сильний дощ, коли сусідка подзвонила i сказала, що я забула підняти скло машини. Тоді я не знала, що мене чекає зовні

Посеред ночі, коли йшов проливний дощ, подзвонила сусідка по дачі. — Ір, у тебе скло в машині опущено… Машина стояла далеко, тому що поруч з нашою ділянкою був вивалений гній. Я знехотя одяглася — і пішла. Коли я вийшла з хвіртки, побачила, що під дощем, скрючившись, стояв сусід дядько Міша. — Що сталося? Виявилося, він впустив ключі, нахилився, щоб підняти – тут і переклинило. Ось так і стояв вже котру годину. Я побігла до Олени, яка працювала фельдшером. Сяк-так відвели діда в будинок, вкололи знеболюючі;

Олена сказала, що буде лікувати його. Дядько Міша живе один, вже більше 5 років. Втратив дружину, з сином і практично не спілкується. А я зовсім забула про машину; все промокло там до ниточки. Гаразд, кажу, вранці відкрию двері-висохне. Повернулася додому, заварила чаю, сіла і задумалася. А що, якби Олена випадково не виглянула б з віконця і не побачила б мою машину, у якій було спущено скло. А що, якби не було дощу. Адже дядько Міша б не зміг покликати на доnомогу в будь-якому випадку.

Довго намагалася зрозуміти, що саме рухає цими подіями – не змогла. Наступного дня пішла до Олени. — Слухай, ось я проколю його ще пару днів. А потім-то з ним що буде? Або, не дай Бог, помре через кілька років. Хто його ховати-то буде? Я слухала Олену — і згадувала її історію. Точніше сказати, історію її бабусі. Коли Олена була ще дитиною, з її бабусею трапилася схожа історія. Та теж мало з ким спілкувалася, жила одна. Одного разу, після важкого навантаження в городі, злягла – так і заснула навіки. Знайшли її через 5 днів… Як же це страաно-бути одному. Але ж скільки у нас в країні таких людей nохилого віку…